Телефонний дзвінок посеред минулого тиждня від мого друга, сподіваюсь, можу його так назвати, вінницького волонтера Александра Дмітрієва. "Ми в Попасну. Ти з нами?". Не вагаючись кажу так, подумки прокручую в голові, як же теперь поєднати вояж з роботою, щоб без шкоди для останньої. Я бачив цю війну з середини як доброволець, військовослужбовець, але мені давно було цікаво подивитись її очами волонтерів - людей, які, по суті, практично живуть життям військових, в той же час не отримуючи за це жодного матеріального зиску. Вихід прийшов сам собою - поїздка була запланована на вихідні, робота не постраждала. 

Як я вже казав, мені було дуже цікаво дізнатись, хто ж такі військові волонтери.. Чим живуть, чому обрали для себе першочерговою справою - допомогу бійцям на передовій. Бо у багатьох з них свої сім'ї, купа власних проблем…

Тож, вночі у п'ятницю, зібравши на швидку руку (ох вже ця звичка лишати на останній момент) рюкзак, я вирушив у подорож до Луганщини, в містечко Попасна, де знаходяться передові позиції 59 окремої мотопіхотної бригади…

Віз нас ще один вінницький волонтер Валентин Білинський. Для нього це практично ювілейна, вісьмидесята подорож в зону АТО, на яку, до того ж, випав його 51-й день народження. Про це я дізнався вже дорогою, і на цьому я склав своє перше враження від волонтерів. Тобто, у чоловіка сім'я, робота... та повна машина для військових... І замість того, щоб у своє свято побути в кругу сім'ї та близьких, Валентин обрав подорож за 1200 кілометрів, щоб відвезти подарунки, та прямі замовлення технічного характеру військовим. Він міг це зробити на наступні вихідні, посилаючись на день народження, але це війна, і якщо з передка щось замовили, то воно потрібно ще учора, тому вагань що саме обрати не було. Доречі, 25 річницю незалежності України Валентин зустрічає також на передовій.

Поруч з Валентином в машині то засинав, то прокидався Александр Дмітрієв. Про цього чоловіка можна багато розповідати, але це тема окремої статті. Тут напишу лише, що він також волонтерствує з самого початку війни і є одним з найбільших ідеалістів, яких я зустрічав у своєму житті. Він з тих, хто мріє про справедливе життя в Україні, але крім мрій розбиває собі лоба, намагаючись зробити для цього все можливе зі свого боку. 

Третім в машині їхав Володимир Кулєшов. Про нього я знаю тільки, що це не перша його подорож в АТО, та те, що у повсякденному житті він будівельник. Забігаючи вперед додам, що він виявився дуже енергійною людиною. Почувши від військових про їх потреби, вже наступного ранку після повернення, толком не відпочивши від дороги, Володимир почав їх реалізовувати на ділі, знайшовши арматуру для скоб, щоб будувати бліндажи, та домовившись з кузнецами, які з неї зроблять ці самі скоби до наступного вояжу.

Четвертим іхав я, редактор http://citysite.vn.ua/.

Треба сказати, що сама по собі подорож, хоч і довга, а їхали ми приблизно годин 15-16, особисто мене не втомила. Чи то цікавість, чи добре підібрана компанія, але я жодного разу не заснув. Щоб водієві було не сумно, та не кренило у сон, хлопці весь час розмовляли, та навіть співали пісень. Блок-пости, які почалися з Ізюму, Харьковської області, та зустрічалися до самої Попасної, ми проходили без особливих проблем. На першому машину оглянули, перевірили документи - все це зайняло хвилин п'ять. 

Попасна нас зустріла криваво-червоною величезною луною, та щірою привітністю військових. Волонтерів відразу відвели у солдатську їдальню, нагодували кашею, запропонували душ та місця для відпочинку. 

Наступного ранку, розвантаживши машину та поснідавши, я та Александр Дмітрієв напросились в групу, яка їхала знищувати пошкодженний ворожим снайпером ПТУР (протитанкова керована ракета). Особисто мені навіть вдалося трохи прийняти в цьому учать.

На базу приїхав мокрий, бо бронежилет влітку - це справжня баня, але без нього ніяк. І поки ми були відсутні, до 59-ки приїхало ще 2 машини вінницьких волонтерів. 

Що можна сказати про саму бригаду, а точніше, 9 батальон 59 ОМБ... Умови терпимі. Навіть можна сказати - добрі, якщо так взагалі можно казати про частину, яка несе службу на передовій. Єдине - це недоукомплектованість особовим складом. Бійці через сутки ходять на позиції. Жоден не поскаржився на це, але я і сам розумію, що це тяжко і морально, і фізично. Але люди усміхнені. Я не помітив якоїсь агресії до тих, хто не схотів боронити Родину, а продовжує жити цивільним життям. Розмови тільки про себе. А їм є що розповісти. Тут головне вміти вислухати це як там, на передовій, так і потім, після звільнення хлопців з війська, вдома. 

Тож, підсумовуючи, можу поклавши руку на сердце сказати, що я ні на хвилину не пожалкував про те, що погодився на цю подорож у 2,5 тисячи кілометрів. Впевненість військових, бажання зробити їх життя трохи легшим волонтерів ще раз зміцнили мою впевненість у нашій перемозі.